Санітарно-захисні зони у нормативному розриві: за що платить бізнес, якщо процедура не гарантує рішення?
АВТОРИ:
Отримавши статус країни-кандидата на вступ до ЄС наша держава взяла на себе зобов’язання щодо зміни у середньостроковий термін більш 3000 законодавчо-нормативних актів фактично шляхом повної імплементації. Досягнення кінцевої мети – гармонізації законодавчого поля, потребує аналогічного порядку денного відтворення аналогічної архітектури зверху до низу – Директиви (Закони) – Регламенти (Постанови КМУ) – Рішення (Накази, Технічні керівництва). Гармонізація через повну імплементацію забезпечує узгодженість по горизонталі на кожному рівні, але, як наслідок, створює регуляторний хаос по вертикалі. На якийсь час бізнес продовжує працювати всередині регуляторної конструкції, у якій санітарні, екологічні, містобудівні та дозвільні вимоги залежать одна від одної.
Саме така ситуація склалася із санітарно-захисними зонами.
У жовтні 2023 року Україна відмовилася від державної санітарно-епідеміологічної експертизи, … і тільки з вересня 2025 почала унормовувати прогалину, коли МОЗ прийняв Наказ 1373. Проте санітарно-захисні зони не зникли ні з Державних санітарних правил, ні з проєктування, просторового планування та практики обґрунтування безпечності виробничих об’єктів.
Підприємствам, як і раніше, потрібно визначати, чи відповідає їхня діяльність установленим санітарним нормативам, чи достатньою є відстань до житлової забудови, як вплинуть реконструкція, нове обладнання або зміна технології на викиди, шум, вібрацію та ризики для здоров’я людей.
Для цього бізнес замовляє розрахунки, лабораторні дослідження, оцінювання ризиків і наукові матеріали які, в решті решт обґрунтовують висновки щодо СЗЗ. Але механізм, який мав перетворити ці докази на офіційно встановлений або змінений розмір санітарно-захисної зони, після скасування санепідекспертизи залишився без визначеного завершення.
У 2026 році МОЗ спробувало закрити цей розрив, пов’язавши встановлення нових і зміну чинних розмірів СЗЗ із медико-санітарною регламентацією. Проте уважний аналіз чинних нормативно-правових актів показує: держава створила загальну нормативну конструкцію, але не сформувала завершеної спеціальної процедури, яка давала б підприємству зрозумілий шлях від підготовки матеріалів до остаточного рішення.
Проблема тому полягає не в одному підприємстві, одному документі чи одній установі. Вона стосується самої архітектури державного регулювання.
СЗЗ є частиною одразу кількох регуляторних систем
Санітарно-захисна зона має відокремлювати об’єкт шкідливого впливу від житлової забудови та прирівняних до неї об’єктів. На її межі концентрації забруднюючих речовин, рівні шуму, вібрації, електромагнітного випромінювання та інших факторів не повинні перевищувати встановлених державних медико-санітарних нормативів.
Нормативні розміри СЗЗ для різних підприємств, виробництв і видів діяльності встановлюють Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом МОЗ № 173.
Але СЗЗ не існує ізольовано всередині та лише у санітарному законодавстві. Вона враховується під час розміщення та реконструкції виробничих об’єктів, підготовки проєктної і містобудівної документації, визначення планувальних обмежень, оцінювання впливу підприємства на здоров’я населення та обґрунтування допустимості його діяльності.
Тому будь-яка невизначеність щодо розміру або способу встановлення СЗЗ поширюється далеко за межі одного санітарного питання. Підприємство може мати сучасну технологію, провести необхідні дослідження, підтвердити неперевищення нормативів і водночас не розуміти, яким юридичним рішенням має бути закріплений запропонований розмір зони.
Особливо гостро це проявляється у випадках реконструкції, впровадження нових технологій, розміщення когенераційних установок, об’єктів системи управління відходами та інших видів діяльності, для яких чинні ДСП не завжди містять безпосередньо визначений нормативний розмір СЗЗ.
Нормативна класифікація об’єктів не може автоматично врахувати всі технологічні зміни. Обладнання одного функціонального призначення може мати принципово різні показники викидів, шуму, енергоефективності, автоматизації та контролю. Саме тому законодавству потрібен не лише набір стандартних відстаней, а зрозумілий механізм їх науково обґрунтованого перегляду та встановлення.
Як працював попередній механізм
До 1 жовтня 2023 року встановлення і зміна СЗЗ були пов’язані з державною санітарно-епідеміологічною експертизою.
Попередня редакція ДСП № 173 дозволяла обґрунтовувати збільшення або зменшення санітарно-захисної зони за результатами розрахунків і лабораторних досліджень. Для нових видів виробництв, об’єктів із новими технологіями, а також для збільшення або зменшення розмірів зон готувалися проєктні та науково обґрунтовані матеріали.
Для підприємств I–III класів небезпеки рішення щодо встановлення або зміни СЗЗ затверджував Головний державний санітарний лікар України на підставі висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи проєктних матеріалів. Для об’єктів IV–V класів відповідні рішення приймалися на регіональному рівні.
Ця модель мала багато недоліків. Вона була складною, тривалою, непрозорою і значною мірою залежала від індивідуального експертного та адміністративного рішення. Але в ній існував завершальний ланцюг: наукові та проєктні матеріали – державна санітарно-епідеміологічна експертиза – рішення уповноваженої посадової особи.
Підприємство оплачувало дослідження не заради документа як такого. Розрахунки, вимірювання та обґрунтування були доказовою частиною державної процедури, яка мала завершитися офіційним установленням або зміною СЗЗ. Саме кінцеве рішення надавало всій процедурі юридичного сенсу.
Що змінилося 1 жовтня 2023 року
З 1 жовтня 2023 року набрав чинності Закон України «Про систему громадського здоров’я». Законодавча основа державної санітарно-епідеміологічної експертизи припинила діяти, а передбачений попередньою редакцією ДСП № 173 механізм ухвалення рішень щодо СЗЗ перестав функціонувати у старій формі.
Проте самі санітарно-захисні зони залишилися. Залишилися нормативні розміри, санітарні обмеження, необхідність захищати житлову забудову від шкідливого впливу та підтверджувати безпечність діяльності підприємств.
Держава в особі МОЗ скасувала старий завершальний механізм, але одночасно не запровадила спеціального нового порядку, який відповідав би на практичні питання підприємств.
Куди подавати матеріали щодо зміни СЗЗ? Яким має бути їх склад? Хто проводить оцінювання? Який орган ухвалює рішення? Яким документом підтверджується новий розмір? У який строк підприємство має отримати результат? Які підстави для відмови або повернення матеріалів на доопрацювання? Як оскаржити бездіяльність?
Упродовж 2023–2025 років чіткої нормативної відповіді на ці питання не було.
Водночас змістовна робота не припинилася. Підприємства продовжували готувати матеріали обґрунтування СЗЗ, виконувати розрахунки розсіювання забруднюючих речовин, проводити лабораторні та інструментальні дослідження, вимірювати рівні шуму і вібрації, оцінювати ризики для здоров’я населення.
Ці матеріали були необхідні, щоб підтвердити фактичні характеристики впливу. Але науковий або проєктний документ сам по собі не встановлює СЗЗ. Він лише доводить, що запропонована відстань може бути безпечною за певних умов.
Отже, виник нормативний розрив: докази можна було підготувати, але завершальний механізм надання їм юридичного результату не був чітко визначений.
Що відбувалося з підприємствами всередині нормативного розриву
Підприємство не може просто припинити проєктування, реконструкцію чи підготовку документації і чекати кілька років, поки держава узгодить законодавство. Воно змушене шукати практичний маршрут у межах тієї нормативної системи, яка існує на момент реалізації проєкту.
Саме тому після скасування санепідекспертизи бізнес продовжував замовляти матеріали обґрунтування та наукові оцінки. В одних випадках це могло відбуватися за рекомендацією проєктувальників або консультантів, в інших – у відповідь на зауваження органів влади, під час підготовки містобудівної документації чи обґрунтування безпечності конкретного технологічного рішення.
Виникало практичне очікування: якщо підприємство проведе всі дослідження, підтвердить неперевищення нормативів і отримає позитивну професійну оцінку, ці матеріали дозволять завершити питання щодо СЗЗ.
Але науковий документ не замінив відсутнього державного рішення.
Показовим є один із кейсів, із яким Асоціація PAEW звернулася до МОЗ. Підприємство розробило матеріали обґрунтування СЗЗ, провело необхідні дослідження, у 2025 році отримало позитивну наукову оцінку і звернулося для завершення процедури. Рішення щодо СЗЗ прийнято не було.
У відповіді на звернення PAEW Міністерство охорони здоров’я повідомило, що редакція ДСП № 173, яка діяла до набрання чинності змінами 2026 року, не передбачала проведення наукової оцінки матеріалів щодо обґрунтування розміру СЗЗ промислових об’єктів та розгляду таких матеріалів Міністерством. При цьому МОЗ окремо наголосило, що його листи не є нормативно-правовими актами, мають лише інформаційний та рекомендаційний характер і не містять нових правових норм.
Цей кейс не є центром проблеми. Він лише показує її практичний наслідок: підприємство могло виконати всю дорогу змістовну роботу, але не мати визначеного адміністративного маршруту, який завершувався б офіційним рішенням.
Наукові матеріали потрібні, але вони не можуть замінити процедуру
Проблема полягає не в тому, що підприємства проводили дослідження.
Визначати розмір СЗЗ без розрахунків, вимірювань і оцінювання фактичного впливу неприпустимо. Необхідно враховувати технологію, потужність і режим роботи обладнання, джерела викидів, фонове забруднення, метеорологічні умови, рельєф, щільність забудови, рівні шуму, вібрації та інші фактори. Наукове обґрунтування відповідає на питання, чи може запропонований розмір СЗЗ забезпечити належний захист здоров’я людей.
Але тільки законодавство може відповісти на інше питання: хто, як і в який строк надає цьому розміру юридичної сили.
Якщо певний науковий документ є обов’язковою частиною державної процедури, нормативно-правові акти мають визначати його назву, зміст, виконавця, порядок подання, критерії оцінювання і правові наслідки.
Якщо підприємство замовляє дослідження як добровільну науково-консультаційну послугу, воно має розуміти, що такий документ не є владним рішенням і самостійно не встановлює СЗЗ.
Не може нормально функціонувати третя модель, у якій документ формально не визначений як обов’язковий, де потрібні обгрунтовані зміни СЗЗ, але без нього підприємство фактично не може просувати проєкт, Бізнес оплачує дослідження, збирає матеріали, отримує позитивну оцінку, а наприкінці з’ясовується, що жоден орган не має чітко встановленої процедури ухвалення остаточного рішення.
Саме тут виникає головне питання: за який юридичний результат платило підприємство?
Що насправді врегулювали у 2026 році
Наказом МОЗ № 40 від 13 січня 2026 року було змінено ДСП № 173 і запроваджено нову нормативну конструкцію.
Чинний пункт 5.8 передбачає, що розміри СЗЗ для нових об’єктів шкідливого впливу, не визначених Правилами, а також збільшення або зменшення встановлених розмірів визначаються шляхом медико-санітарної регламентації відповідно до статті 46 Закону «Про систему громадського здоров’я» та Порядку, затвердженого наказом МОЗ № 1915.
Завершенням цієї роботи має бути внесення змін до відповідного додатка до ДСП № 173.
Отже, у 2026 році з’явилася нормативна основа нового механізму. Але її не слід плутати із процедурою ухвалення індивідуального рішення щодо одного підприємства.
Чинний пункт 5.8 передбачає зміну самого нормативу СЗЗ. Після затвердження та внесення до ДСП відповідний розмір і умови його застосування можуть використовуватися аналогічними об’єктами.
Тобто підприємство, якому потрібен новий або змінений нормативний розмір СЗЗ, фактично ініціює не лише вирішення власного проєктного питання, а розроблення нового елемента загальнодержавної нормативної бази.
Це принципово змінює масштаб завдання.
Бізнес має не просто підтвердити безпечність конкретного об’єкта в конкретному місці. Він має профінансувати наукове обґрунтування зміни нормативу, який після затвердження може застосовуватися до інших об’єктів із відповідними характеристиками.
Виникає питання розподілу відповідальності та витрат. Які дослідження повинно фінансувати підприємство як ініціатор конкретного технологічного рішення, а які роботи має забезпечувати держава як частину розвитку національної нормативної бази?
Чинне законодавство цього розподілу не визначає.
Чому наказ № 1915 не закриває всіх питань щодо СЗЗ
Порядок, затверджений наказом МОЗ № 1915 від 6 листопада 2023 року, регулює встановлення державних медико-санітарних нормативів, державних медико-санітарних правил та допустимих параметрів впливу небезпечних факторів на організм людини.
Він передбачає подання матеріалів до ДП «Комітет з питань гігієнічного регламентування МОЗ України». Строк розгляду проєкту Комітетом не повинен перевищувати 60 календарних днів. За результатами Комітет приймає рішення про надання МОЗ пропозицій щодо затвердження або про необхідність доопрацювання матеріалів. У разі позитивного рішення документи протягом 15 робочих днів передаються до Міністерства.
Але 60 календарних днів – це строк розгляду матеріалів Комітетом, а не строк отримання підприємством остаточного нормативного результату. Наказ № 1915 не визначає, протягом якого строку МОЗ після отримання позитивних пропозицій Комітету має затвердити відповідний нормативний акт.
У ньому також немає спеціального розділу щодо СЗЗ. Порядок не встановлює окремого вичерпного переліку документів для встановлення або зміни розміру зони, форми наукового звіту, спеціальної методики визначення відстані, правил урахування містобудівних умов, порядку використання досліджень, виконаних раніше або за кордоном, а також механізму супроводу конкретного проєкту до внесення змін у ДСП № 173.
Отже, у 2026 році було сформовано нормативну основу нової моделі, але не завершену спеціальну процедуру щодо СЗЗ.
Відсилання до загального порядку медико-санітарної регламентації визначає напрям руху, але не дає бізнесу вичерпної відповіді щодо всього маршруту, строків, документів, відповідальності та способів захисту своїх прав.
Застосування вже зміненого нормативу і створення нового нормативу – різні ситуації
Чинний пункт 5.9 ДСП № 173 передбачає механізм застосування збільшених або зменшених розмірів СЗЗ, уже визначених у додатку 24 до Правил.
Якщо підприємство відповідає встановленим умовам застосування певного розміру, воно проводить оцінку відповідності за чек-листом, зберігає його протягом періоду діяльності та надсилає копію відповідному центру контролю та профілактики хвороб.
Але цей механізм працює лише тоді, коли змінений розмір і умови його застосування вже внесені до ДСП № 173.
Якщо необхідного нормативу в Правилах немає, чек-лист не дозволяє підприємству самостійно визначити іншу СЗЗ. Спочатку потрібно пройти медико-санітарну регламентацію та домогтися внесення змін до нормативного акта.
Саме на цьому етапі підприємство потрапляє у значно складніший і менш передбачуваний процес.
Що сталося з матеріалами, підготовленими у 2023–2025 роках
Наказ № 40 передбачив, що розміри СЗЗ, установлені на підставі результатів державної санітарно-епідеміологічної експертизи, залишаються чинними до завершення строку дії відповідних висновків і за умови дотримання встановлених ними умов.
Але ця перехідна норма стосується вже виданих висновків державної санітарно-епідеміологічної експертизи.
Вона не визначає долю матеріалів обґрунтування, лабораторних досліджень і наукових оцінок, які підприємства підготували після припинення старої процедури, але до появи нормативної моделі 2026 року.
Чи можуть ці матеріали використовуватися під час медико-санітарної регламентації? Які з них потрібно доопрацювати? Які дослідження необхідно провести повторно? Хто оцінює їх актуальність? Чи може підприємство використати результати, отримані за міжнародно визнаними методиками? Які іноземні дані можуть бути прийняті, а які повинні бути підтверджені в Україні?
Відсутність спеціального перехідного механізму створює ризик подвійних витрат. Бізнес може бути змушений повторно оплачувати ту саму змістовну роботу не через недостовірність попередніх досліджень, а через те, що держава змінила процедуру після їх підготовки.
Нові технології потрапляють у стару нормативну класифікацію
Проблема СЗЗ особливо відчутна для підприємств, які впроваджують технології, не відображені у чинній санітарній класифікації.
Україна потребує розподіленої генерації, сучасних об’єктів управління відходами, нових систем очищення, модернізації промислового і комунального обладнання. Частина відповідних технологій уже тривалий час експлуатується у державах ЄС та має підтверджені показники викидів, шуму, енергоефективності й безпечності.
Але наявність сучасної технології сама по собі не дає відповіді, який розмір СЗЗ має застосовуватися в Україні.
Міжнародний досвід не може автоматично замінити оцінювання конкретних умов розміщення. Значення мають фонова якість повітря, рельєф, метеорологічні умови, близькість житлової забудови та сукупний вплив інших джерел.
Проте процедура повинна визначати, які міжнародні дослідження, результати сертифікації, верифікації та експлуатаційного контролю можуть бути враховані. Інакше трансфер технології перетворюється на повне повторення вже виконаної доказової роботи без зрозумілої оцінки еквівалентності.
Для інвестора це означає неможливість прогнозувати строки. Для підприємства – ризик додаткових витрат. Для держави – гальмування технологічного оновлення, яке мало б зменшувати вплив на людей і довкілля.
За який результат платить бізнес
Підприємство повинно фінансувати дослідження фактичного впливу своєї діяльності. Воно має доводити безпечність технології, підтверджувати неперевищення нормативів і виконувати встановлені санітарні та екологічні вимоги.
Але бізнес не повинен оплачувати нормативну невизначеність держави.
І головне: витрати повинні приводити до результату, який реально захищає людей і довкілля. До встановлення обґрунтованої СЗЗ, визначення умов експлуатації, запровадження контролю та конкретних заходів зі зменшення впливу.
Підготовка документів не може бути самоціллю. Кількість розрахунків, висновків і погоджень не є показником якості регулювання, якщо вони не завершуються зрозумілим рішенням і не змінюють фактичного рівня безпеки.
Асоціація PAEW збирає практичні кейси і відновлює реальну картину
Наразі немає консолідованої інформації про те, скільки підприємств опинилися всередині нормативного розриву, які галузі постраждали найбільше, скільки матеріалів щодо СЗЗ було підготовлено у 2023–2025 роках і скільки проєктів не отримали завершального юридичного результату.
Так само немає повної картини практичного застосування моделі 2026 року. Необхідно встановити, скільки процедур медико-санітарної регламентації СЗЗ уже ініційовано, скільки матеріалів дійшли до Комітету, які типові зауваження отримують заявники, скільки часу займає весь процес і чи були вже затверджені нові нормативи шляхом внесення змін до ДСП № 173.
Асоціація професіоналів довкілля PAEW закликає підприємства надсилати практичні кейси, пов’язані зі встановленням, підтвердженням або зміною санітарно-захисних зон.
Нас цікавлять ситуації, у яких підприємства:
Для системного аналізу важливо зазначити вид діяльності й технології, нормативний і запропонований розмір СЗЗ, перелік підготовлених матеріалів, органи та установи, до яких зверталося підприємство, отримані письмові вимоги й відповіді, понесені витрати, етап зупинення процедури та наслідки для проєкту.
Отримані кейси будуть систематизовані для визначення масштабу проблеми, відокремлення прогалин законодавства від проблем правозастосування та підготовки пропозицій щодо спеціальної процедури встановлення і зміни СЗЗ.
Санітарно-захисна зона повинна бути інструментом захисту здоров’я людей, а не багаторічним маршрутом між дослідженнями, рекомендаціями та нормативними прогалинами.
Реформа не завершується скасуванням застарілої експертизи або появою нової відсилочної норми. Вона завершується тоді, коли підприємство має зрозумілу процедуру, держава – визначені повноваження і строки, а науково обґрунтоване безпечне рішення може бути реалізоване без повторних витрат і багаторічної правової невизначеності.
І саме тому питання залишається відкритим: за що платить бізнес, якщо процедура не гарантує рішення, а витрачені кошти не завжди перетворюються на реальний захист людей і довкілля?
