Чому система торгівлі викидами парникових газів вразлива до шахрайства?
В 1990-х роках в Европі зародилася й набула широкого розповсюдження практика запровадження прямого вуглецевого податку, розмір якого нині коливається від 0,7 дол. США за 1 тонну СО2е в Україні до понад 100 дол. у Швеції і Швейцарії.
Однак на початку 2000-х років, під впливом США, країни ЕС зрештою вирішили створити систему торгівлі викидами (СТВ) як основний інструмент боротьби зі змінами клімату.
Вважалося, що ринкові механізми мали би бути більш дієвими, ніж фіскально-адміністративні. Частково такий підхід себе виправдав, адже з початком запуску СТВ в 2005 році країнам ЕС вдалося знизити свої викиди ПГ на 47%, і сьогодні частка Евросоюзу в глобальних викидах скоротилася до 7%. Разом з тим, сподівання на «невидиму руку ринку» без належного регуляторного моніторингу і контролю перетворило цю сферу на справжній клондайк відверто шахрайських або напівлегальних схем для наживи.
На перших стадіях СТВ переважна більшість квот на викиди, які встановлювалися на національному рівні, для секторів економіки і для окремих підприємств, були безплатними або дуже дешевими, тобто стеля викидів була настільки високою, що в неї вписувалися всі, відтак в емітентів парникових газів не було вагомих стимулів міняти «брудний» спосіб виробництва. На тому етапі шахрайства було мало, бо грошова ємність ринку була незначною, але й ефективності для кліматичної політики теж майже нуль.
З часом ринок виріс, стелю викидів почали з року в рік опускати, квоти подорожчали.
Перші пройдисвіти осідлали стару улюблену тему відшкодування ПДВ. Хтось із архітекторів СТВ в Европі необачно або ж навпаки зумисне вирішив, що такий ефемерний «товар» як «скорочення викидів ПГ» має продаватися з накруткою податку на додану вартість (так нібито тут десь у ланцюгу неіснуючого виробництва з’являється додана вартість); тим часом всередині Спільного ринку ЕС діють єдині правила стягування ПДВ лише в разі реального переміщення товарів або послуг поміж продавцями і покупцями; натомість при експортно-імпортних операціях поза межами ЕС можна претендувати на відшкодування ПДВ. Користуючись нестиковками в правилах між різними юрисдикціями і штучним «присвоєнням» ПДВ вуглецевим кредитам, аферисти заробляли на тих горезвісних відшкодуваннях, які вони насправді ніколи не оплачували. Цей нечесний бізнес настільки добре процвітав, що не зміг уникнути уваги правоохоронних органів, і за деякий час це джерело незаслужених прибутків трохи залатали.
Але тільки в ході засідання СОР29 в Азербайджані вдалося нарешті домовитися про створення системи реальної міждержавної співпраці в плані верифікації виданих дозволів на викиди, колективного моніторингу і нагляду під егідою ООН, на виконання статей 6.2 і 6.4 Паризької кліматичної угоди. Як то кажуть, не минуло і 10 років…
Сьогодні найпоширеніші види шахрайства у цій сфері пов’язані з торгівлею вуглецевими кредитами поміж різними юрисдикціями, особливо коли деклароване скорочення або секвестрація викидів відбувається на іншому кінці світу, що створює труднощі з надійною перевіркою.
Нещодавно в Німеччині розкрили аферу нафтопереробних компаній, які для «компенсації» свого глибокого вуглецевого сліду подавали неправдиві декларації про інвестиції у відновлювальні джерела енергії або ж про купівлю біодизелю, який виявився не з відходів харчових рослинних олій, а з первинного пальмового масла.
В іншому випадку підставна верифікаційна компанія засвідчила нібито мінімальні викиди нафтовидобувної компанії внаслідок факельних ліній і несанкціонованих витоків метану, що дозволило бенефіціару отримати відшкодування за «екологічну практику».
У ФРН триває розслідування крупного шахрайства на мільярди євро, коли Федеральне агентство із захисту довкілля схвалило для ринкової торгівлі вуглецеві кредити, куплені німецькими компаніями в китайських партнерів. Йдеться про нафтові родовища, що належать Beijing Karbon, які декларували технологічне устаткування для вловлювання СО2 на місці видобутку, що, мовляв, запобігло викиду сотень тисяч тонн цього парникового газу. На ділі виявилося, що ряд проєктів існували вже тривалий час – а за німецькими законами інвестиції з викупом карбонових кредитів дозволені тільки у нові потужності – а інші проєкти взагалі ніколи не існували. У змові з китайцями запідозрили три німецькі аудиторські компанії Muller-BBM Cert, Verico SCE та TUV Rheinland.
Ці та інші подібні приклади підштовхують до таких висновків:
Як саркастично зауважують: людина може легко уявити собі кінець життя на Землі, але не може уявити кінець капіталізму.
Згідно затвердженого Урядом України Плану впровадження національної системи торгівлі квотами на викиди парникових газів, пілотний запуск системи розпочнеться не раніше 2028 року.
Якщо до того часу закінчиться гаряча фаза війни і почнеться велика відбудова, перед нами стоятиме виклик, коли зростання викидів може перевищити національно визначений внесок за Паризькою кліматичною угодою. В такому випадку доведеться купляти вуглецеві кредити деінде, відтак важливо винести урок з відомих схем кліматичного шахрайства задля мінімізації фінансових та репутаційних втрат.
Підготував О. Александрович, український дипломат
Примітка: Огляди регулярно надсилаються до відповідних ЦОВВ залежно від тематики
