І він розкладається на дев’ять дуже конкретних болів.

1. 1. 1. 1. Перше: межі регулювання — що саме вважається хімічною продукцією і що саме реєструвати. Компанії бояться помилитися з об’єктом — і опинитися «поза законом» або з зайвими витратами.
         2. Друге: відповідальність у ланцюгу постачання — хто за що відповідає: виробник, імпортер, дистриб’ютор, фасувальник. Бізнес хоче чітку «таблицю відповідальності», бо інакше виконує чужі обов’язки або отримує санкції за те, що не контролює.
         3. Третє: класифікація, маркування, SDS — як відповідати CLP, якщо дані, мови й класифікації не збігаються. Найбільший страх — розбіжності класифікації (особливо CMR): зупинка партій, перемаркування, вилучення, претензії.
         4. Четверте: процедури й строки — де дедлайни і що буде, якщо запізнюся. Бізнес планує закупівлі, контракти, логістику, але не може нормально працювати, коли строки плавають, а наслідки запізнення — невідомі.
         5. П’яте: інфраструктура і прозорість процесів — як відстежити статус, довести факт подання, не загубити заявку. Бізнес боїться не вимог — бізнес боїться непередбачуваного процесу, коли ти все зробив, а потім не можеш довести, що подавав і коли.
         6. Шосте: доказова база і випробування — хто має право робити дослідження і де взяти валідні дані. Без лабораторій, переліків, правил валідації даних компанії не можуть зібрати технічне досьє і якісно заповнити SDS — і ризикують «паперовою відповідністю без доказів».
         7. Сьоме: склад і комерційна таємниця — як виконати REACH/CLP, якщо постачальник не розкриває склад, дає тільки MSDS з «небезпечними компонентами», а решту ховає за NDA.
         8. Восьме: спрощення і взаємне визнання з ЄС — якщо вже зареєстровано в ЄС, чи буде легший шлях в Україні. Бізнес не хоче дублювати витрати і час і очікує логіки гармонізації.
         9. Дев’яте: перетини з іншими режимами — де REACH/CLP закінчується, а інші закони починаються, і що саме “сертифікувати”, щоб не потонути в колізіях.