Йдеться не про черговий регуляторний інструмент і не про формальне виконання євроінтеграційних зобов’язань. Фактично формується нова економічна логіка, в якій вуглець отримує ціну, а ця ціна має трансформувати інвестиційну поведінку підприємств. Система торгівлі викидами працює лише за однієї умови: якщо платіж за викиди перетворюється на ресурс для їх зменшення.

Саме в цьому місці проходить межа між кліматичною політикою і фіскальним інструментом. Якщо кошти від карбонових платежів не повертаються в економіку через механізми декарбонізації, система втрачає свою функцію. Вона перестає бути інструментом трансформації і фактично стає податком. У такій конструкції підприємство не змінює свою технологічну модель. Воно лише несе додаткові витрати.

Цей ризик для України не є абстрактним. Український бізнес уже працює в умовах зовнішнього вуглецевого тиску через Carbon Border Adjustment Mechanism. Це означає, що плата за вуглець уже виникає при експорті до Європейського Союзу. Якщо всередині країни запроваджується аналогічний механізм без створення інструментів повернення коштів у модернізацію, формується подвійне навантаження без кліматичного ефекту.

У такій ситуації відбувається критичний зсув логіки. Держава вилучає ресурс, який мав би бути джерелом інвестицій у декарбонізацію. Бізнес платить більше, але не отримує можливості змінюватися. Викиди залишаються на тому самому рівні, а конкурентоздатність падає. Це прямо суперечить суті кліматичної політики.

У практичному вимірі кліматична політика – це не регулювання як таке. Це створення умов, за яких підприємству економічно вигідно інвестувати у зниження викидів. Для цього недостатньо встановити ціну. Необхідно забезпечити доступ до фінансового ресурсу, який дозволяє цю трансформацію реалізувати. Саме тому ключове питання при запуску СТВ –  не рівень ціни і не технічні параметри розподілу квот. Ключове питання – механізм використання коштів.

Міжнародний досвід це підтверджує.

У країнах Центральної та Східної Європи доходи від системи торгівлі викидами переважно прив’язуються до інвестицій у трансформацію економіки. Польща, яка має подібну до України структуру економіки, спрямовує кошти від аукціонів квот через спеціалізовані фонди на модернізацію енергетики, підвищення енергоефективності та підтримку промислових трансформацій. Водночас саме в Польщі постійно триває дискусія щодо доступу промисловості до цих коштів, що підкреслює критичність прямого зв’язку між платником і отримувачем ресурсу.

Румунія демонструє іншу модель. Через Modernisation Fund значні ресурси спрямовуються на енергетику та інфраструктуру. Це дозволяє модернізувати систему в цілому, але не завжди створює прямий фінансовий канал для підприємств-емітентів. У результаті виникає розрив між тим, хто платить, і тим, хто отримує ресурс, що стає джерелом постійної напруги.

Балтійські країни, зокрема Литва, Латвія та Естонія, демонструють більш дисципліноване цільове використання коштів, спрямовуючи їх на енергоефективність, відновлювану енергетику та інновації. Однак їхня економічна структура суттєво відрізняється від української, і питання прямого повернення коштів емітентам там не є настільки критичним.

Загальний висновок із цього досвіду є однозначним. У всіх моделях, які працюють, існує спроба прив’язати доходи від СТВ до трансформації економіки. Там, де цей зв’язок слабшає, виникає конфлікт і система втрачає ефективність.

Для України це має принципове значення.

Структура української економіки ближча до польської, ніж до балтійської. Це означає, що питання прямого доступу підприємств до фінансового ресурсу є не другорядним, а визначальним. Без цього СТВ не стане інструментом декарбонізації.

Додатковим фактором є час. Зволікання із запуском системи вже створює втрати. Україна не акумулює ресурс всередині країни, втрачає можливість фінансувати модернізацію і фактично фінансує декарбонізацію інших економік через зовнішні платежі. Водночас неправильний запуск системи створює ще більший ризик, ніж її відсутність.