Дослідження PAEW: що показали офіційні дані про відходи руйнувань в Україні
Під час війни руйнування і відновлення відбуваються одночасно. Саме тому, коли ми в Асоціації професіоналів довкілля (PAEW) вирішили звернутися до Уряду із запитом про відходи руйнувань, це було не «для галочки». Ми намагалися розібратися в дуже простому, але важливому питанні: що насправді відбувається з мільйонами тонн зруйнованих будівель, які утворилися внаслідок війни? Це ресурс для відбудови чи нова хвиля безсистемного захоронення, яка потім роками болітиме громадам, річкам, ґрунтам?
Хотілося отримати не красиву декларацію, а робочу картину: які саме відходи накопичуються, де вони лежать, що йде в повторне використання, що – на полігони. Саме тому ми спиралися на Закон України «Про доступ до публічної інформації» та постанову КМУ № 1073 про управління відходами руйнувань і запитали в Уряду конкретні речі.
У розрізі 2023–2024 років ми просили надати: назви компонентів відходів, їх обсяги та місця розміщення; які фракції використано повторно і в яких обсягах; які видалено або захоронено. Тобто ми запитували не лише «скільки завалів лежить», а й «що з ними зробили».
Натомість ми отримали іншу, але теж дуже показову історію – про те, як держава намагається наздогнати власну реальність.
Спершу ми побачили доволі скромні цифри за початок 2023 року. Десятки тисяч тонн відходів руйнувань по країні, облік нерівномірний, частина областей – із прочерками, частина дає лише тонни або лише кубометри. Це виглядало як перша спроба «оцифрувати завали» після шоку 2022 року. У кількох областях – Київській, Житомирській, Харківській, Запорізькій – уже тоді фіксувалися значні обсяги, але загалом картина явно недотягувала до реальних масштабів руйнувань, які ми бачимо в медіа й на місцях.
Потім настав момент, який добре видно на зведеннях за літо–осінь 2023 року. За один сезон офіційно обліковані обсяги зростають у рази й виходять на рівень приблизно 200–220 тисяч тонн по країні. Ключовий драйвер – Київська область: між травнем і липнем її показники в звітності стрибають з десятків тисяч до понад 170 тисяч тонн. Це не тому, що «раптом стало більше руйнувань», а тому, що в статистику заходить те, що вже було на землі, але не було в таблицях: масиви завалів навколо Києва, Бучі, Ірпеня, інших постраждалих громад. Система, грубо кажучи, вперше наздоганяє власне минуле.
Кінець 2023 року виглядає як перше умовне «плато». Загальний обсяг відходів руйнувань тримається на рівні 218–220 тисяч тонн. З’являється відносна стабільність: ми вже не бачимо стрибків у рази, а радше плавніший ріст і дооблік. Проте регіональні дисбаланси нікуди не зникають. Частина західних областей або не подає даних, або фігурує з майже незмінними, символічними величинами. Очевидно, що де-не-де облік ведеться формально або не ведеться взагалі.
Січень–червень 2024 року виглядають як «затишшя перед другою хвилею». На початку року – трохи понад 220 тисяч тонн, до літа – близько 230–235 тисяч тонн. Київська область тримається біля позначки 189 тисяч тонн, Чернігівська додає куби та тонни, Миколаївська й Донецька потроху нарощують свої показники. Це час, коли облік працює, але ще не проглядається те різке прискорення, яке ми побачимо восени.
А потім усе починає змінюватися дуже швидко. У другій половині 2024 року загальна маса облікованих відходів руйнувань стрімко зростає: спочатку понад 370 тисяч тонн, потім понад 550 тисяч, і нарешті — майже 600 тисяч тонн станом на кінець року. Водночас загальний обсяг у кубічних метрах, навпаки, падає й коливається, бо ключові області просто перестають подавати м³ і залишають тільки тонни.
Тобто методика звітності змінюється в процесі, і це теж дуже показовий симптом.
Саме в цей період формується «ядро» регіонів, які тягнуть на собі більшість проблеми. Це Київська область, яка виходить на понад 320–350 тисяч тонн; Донецька область, яка із символічних і тисячних величин раптом стрибає до десятків тисяч; Миколаївська область, що з «кількох тисяч» виходить на понад 80 тисяч тонн. Додається помітний внесок м. Києва. Разом кілька регіонів дають левову частку всіх офіційно облікованих відходів руйнувань в Україні. Точніше, облікованих там, де систему нарешті увімкнули на повну.
Це результати не про те, що в одних областях «є руйнування», а в інших їх немає. Це про те, що ми маємо три різні країни в одному наборі таблиць.
Є області з масивами руйнувань і активною звітністю — там цифри боляче чесні, і саме там найгостріше стоїть питання тимчасових майданчиків, логістики, відбору небезпечних фракцій.
Є області з помірними руйнуваннями і відносно стабільними, але, ймовірно, недооціненими даними.
І є третя група, де або офіційно «відходів руйнувань немає», або дані не надаються, або роками повторюються одні й ті самі числа.
Формально це все потрапляє у зведену табличку, але з точки зору реальної екологічної й відбудовчої політики – це три різні реальності.
Ще одна важлива нитка цієї історії – співвідношення тонн і кубометрів. На початку періоду держава намагається рахувати і те, й інше: є більш-менш стабільні обсяги в м³, які дозволяють оцінювати «геометрію» завалів, планувати площі складування, потенційну логістику. Але що далі, то більше ця логіка розпадається. У другій половині 2024 року загальний показник м³ фактично втрачає зміст: частина регіонів просто перестає його подавати, і обсяги в кубах стають радше фрагментом картини, ніж повним зрізом. Для технічного планування — це серйозна проблема, і для нас це важливий аргумент: без єдиної методики конвертації й обліку тонни й куби перетворюються на статистичну фікцію.
Але найголовніше навіть не це. У всій цій масі документів немає відповіді на базові питання, заради яких ми йшли в цей запит.
Ми так і не побачили, з чого складаються ці сотні тисяч тонн: скільки там інертних матеріалів, скільки металобрухту, скільки деревини, скільки небезпечних фракцій.
Ми не побачили, на яких конкретно майданчиках вони лежать — які полігони, які тимчасові склади, які промислові майданчики перетворилися на «кладовища руїн».
Ми не побачили жодної цифри про те, що вже використано повторно, які обсяги реально пішли в переробку, а що було просто захоронено.
І тут важливо зробити ще один крок назад і подивитися ширше: руйнування — не єдиний будівельний процес, який відбувається під час війни. Паралельно з тим, як будинки й інфраструктура перетворюються на завали, по всій країні будуються фортифікаційні споруди, укріплення, бліндажі, дороги під військову логістику. На це щодня йдуть тисячі тонн матеріалів.
І логічне запитання, яке ми ставимо як екологічна спільнота: що держава використовує для цих об’єктів?
Чи перетворюються відходи руйнувань на ресурс для фортифікацій — у вигляді дробленого бетону, цегляного щебеню, вторинних заповнювачів?
Чи ми йдемо простішим шляхом: рубаємо ліс на підпори й «укріпи», вибираємо пісок із річок, скуповуємо первинні матеріали в Україні та за кордоном, включно з імпортом будматеріалів з Польщі та інших країн?
Сьогодні ці питання звучать радше як публічна дискусія, ніж як відповідь на основі даних, тому що у відповідях на наш запит немає жодного натяку на те, що потоки відходів руйнувань хоч якось пов’язані з потоками матеріалів для фортифікаційних робіт.
Формально в країну вже заходили й заходять технології переробки будівельних відходів: мобільні дробильні установки, комплекси для сортування, лінії для отримання вторинних заповнювачів.
Частина з них купувалася муніципалітетами, частина — за підтримки донорів, частина — приватним бізнесом. Але в наданих державою даних вони «невидимі». Ми не бачимо, де саме ці технології працюють, у яких обсягах, скільки тонн завалів перетворюється на придатний для будівництва чи фортифікацій матеріал, а скільки продовжує жити як «відходи руйнувань» на папері й на землі.
Саме тому для нас важливо не лише рахувати завали, а й зрозуміти, як вони (або не вони) інтегруються в контекст воєнного будівництва. Якщо ліс рубається там, де можна було б використати перероблені матеріали, якщо пісок виймається з річок там, де можна було б обійтися інертними фракціями з руйнувань, — це вже не просто про управління відходами, це про стратегічні помилки відновлення й оборони.
Щоб наблизитися до відповіді на ці питання, ми пішли далі й зробили окремі запити до обласних військових адміністрацій. Нас цікавило, звідки беруться матеріали для фортифікаційних споруд у регіонах, чи використовується для цього дроблений бетон і цегла зі зруйнованих будівель, які технології переробки фактично задіяні на місцях. Ми свідомо розводимо ці два масиви даних — загальнонаціональну «статистику завалів» і регіональні практики будівництва, — щоб побачити, чи перетинаються вони бодай десь.
Результати цих окремих запитів ми опублікуємо додатково — як продовження цього дослідження і як спробу відповісти на запитання «що ми будуємо і за рахунок чого».
Повертаючись до центральної лінії нашого дослідження: інакше кажучи, країна потроху вчиться рахувати руїни в тоннах, але майже не рахує те, що з ними відбувається далі. Постанова № 1073 декларує пріоритет повторного використання й переробки, але з наданих відповідей неможливо зрозуміти, чи працює ця ієрархія на практиці.
Ми бачимо тільки «знімки» накопичених масивів, а не потоки: скільки тонн входить у систему, скільки виходить у вигляді вторинних матеріалів, скільки надовго зникає в котлованах полігонів.
Саме це і є головною причиною, чому ми робили й будемо робити такі звернення.
Нам потрібна не просто велика цифра «скільки завалів по країні», а керована система управління відходами руйнувань.
Для держави це питання прозорості й відповідності європейським практикам: без розуміння потоків неможливо ані планувати інфраструктуру переробки, ані обґрунтовувати запити до донорів, ані доводити, що ми рухаємося до циркулярної економіки, а не до ще одного покоління стихійних звалищ.
Для громад — це питання безпеки й якості життя: від того, лежать відходи роками «під парканом» чи перетворюються на щебінь і матеріали для відбудови та фортифікацій, залежить і здоров’я людей, і вартість землі, і репутація громади.
Для бізнесу — це питання доступу до ресурсу: будівельні компанії й виробники матеріалів могли б працювати з відходами руйнувань як із повноцінною сировиною, але без прозорих даних це радше виняток, ніж правило.
Тому ми дивимося на отримані файли не як на «зраду», а як на проміжний результат. Вони чесно показують масштаб проблеми і водночас чесно оголюють її слабкі місця: нерівномірність обліку, відсутність деталізації, відсутність даних про повторне використання, хаос із методикою тонн/кубів, а тепер ще й розрив між руїнами та воєнним будівництвом. Для нас це не привід опускати руки, а навпаки – підстава робити наступні кроки: вимагати зміни форми звітності, розвести поняття «дані не подано» і «відходів немає», запровадити обов’язковий облік за компонентами й операціями, інтегрувати питання використання відходів у фортифікаційні програми, робити ці дані публічними й придатними до аналізу.
Ми робили це звернення, щоб зрозуміти, де Україна зараз на траєкторії від «закопати й забути» до «перетворити руїни на ресурс відновлення й оборони». Отримані відповіді показують: ми вже на півдорозі – масштаби руйнувань пораховані хаотично, але все ж таки пораховані.
Наступний крок – зробити видимими потоки, не лише склади, і чесно відповісти собі, за рахунок чого ми будуємо захист і відбудову: за рахунок виснаження природи чи за рахунок розумного використання того, що війна вже зруйнувала. І за цей крок, як професійна спільнота фахівців довкілля, ми точно будемо боротися.
Автори:
