Коли регуляція вбиває галузь і не захищає довкілля: як поріг у 10 тонн перетворив ОВД з екологічного інструменту на бар’єр розвитку аквакультури
Дискусія навколо зміни порогових значень для проведення оцінки впливу на довкілля в аквакультурі в Україні знову загострилася. Запропоноване підвищення порогу з 10 до 1000 тонн викликало полярні реакції від підтримки бізнесу до критики з боку окремих представників екологічної спільноти. Але ця дискусія насправді не про цифру. Вона про те, як в Україні працює екологічне регулювання і чому воно все частіше не виконує ні екологічної, ні економічної функції.
«Ми в Асоціації PAEW свідомо не розглядаємо ОВД як інструмент боротьби з корупцією чи спосіб дерегуляції ринку. Це не функція фахівців довкілля.
Ключове питання інше: що саме ця процедура дає довкіллю. Якщо оцінка впливу реально запобігає шкоді, вона має залишатися і посилюватися. Але якщо вона застосовується там, де відсутній суттєвий вплив або підміняє собою інші інструменти управління, вона втрачає сенс. У такому випадку ми не захищаємо довкілля, а створюємо імітацію контролю», – підкреслює президентка PAEW Людмила Циганок
Чинний поріг у 10 тонн для обов’язкового проходження ОВД в аквакультурі не має публічно доступного обґрунтування. За офіційними відповідями профільних органів чітких матеріалів, які пояснюють походження цієї цифри, не існує. Ми маємо приклад регуляторного рішення, яке не базується на даних, не враховує структуру галузі і не співвідноситься з реальними екологічними ризиками.
Більшість українських господарств аквакультури працюють у межах до 50 тонн на рік. Для них процедура ОВД означає сотні тисяч гривень витрат, до пів року часу і високий рівень адміністративної складності. У такій конфігурації регуляція перестає бути інструментом управління ризиками і стає фактором стримування розвитку.
А як в ЄС?
Міжнародний досвід демонструє інший підхід. У країнах Європи порогові значення значно вищі. У Польщі близько 1000 тонн на рік, у багатьох країнах на рівні 500 тонн, у Німеччині для окремих типів господарств від 50 тонн з урахуванням специфіки. Але важлива не сама цифра. Важлива логіка. Рішення про необхідність оцінки базується не лише на обсязі виробництва, а на типі аквакультури, місці розташування, чутливості екосистеми і характері впливу.
Саме цього підходу в Україні бракує.
ОВД створювалась як інструмент запобігання шкоді довкіллю, але на практиці вона часто працює інакше. Це не питання окремих людей, це питання того, як побудована система.
У підсумку формується парадоксальна ситуація. Галузь не розвивається, нові господарства не з’являються, інвестиції не заходять. І при цьому довкілля від цього не виграє. Контроль розпорошується на дрібні об’єкти замість фокусування на дійсно значущих впливах, а сам інструмент втрачає довіру.
Водночас країна починає більше імпортувати продукцію аквакультури. Ми обмежуємо власне виробництво, споживаємо імпорт і не впливаємо на екологічні стандарти там, де ця продукція виробляється. Це не захист довкілля, це перенесення впливу за межі країни.
Попри очевидні проблеми з порогом у 10 тонн, механічне підвищення до 1000 тонн також не є ідеальним рішенням. Без додаткових критеріїв це означає фактичне виключення більшості об’єктів з-під оцінки і втрату контролю там, де він може бути потрібен. Проблема не вирішується, а лише переноситься.
Рішення лежить не між 10 і 1000. Рішення в зміні підходу.
Потрібен перегляд порогової величини до рівня, який відповідає структурі галузі, орієнтовно на рівні 500 тонн. Потрібне впровадження диференційованих критеріїв оцінки впливу з урахуванням типу виробництва і чутливості екосистем. Потрібна науково обґрунтована методологія і регулярний перегляд регулювання на основі даних, науковці тим паче вже неодноразово надсилали наукові висновки. І найважливіше, фокус має зміститися з процесу на результат.
Україна сьогодні має шанс переглянути підхід до регулювання не як технічну зміну, а як системне рішення. Питання в тому, чи здатна держава будувати регуляцію, яка одночасно захищає довкілля і не руйнує галузі.
Поріг у 10 тонн показує, як необґрунтована зарегульованість може одночасно гальмувати економіку і нівелювати сам інструмент екологічного захисту.
І якщо цей підхід не змінити, це буде повторюватися не лише в аквакультурі. Бо питання не в рибі. Питання в якості державної політики. У нас уже є приклади відверто непропорційного застосування ОВД, які дискредитують сам інструмент. Зокрема, коли оцінку впливу на довкілля вимагають для робіт із прибирання горільників після пожеж. Йдеться про проєкти, які за своєю суттю мають реалізовуватись оперативно і фактично в автоматичному режимі, адже спрямовані на ліквідацію наслідків шкоди довкіллю. Натомість держава змушена витрачати сотні тисяч гривень і місяці часу на проходження процедури, яка в цьому випадку не додає екологічної цінності. Це вже не про запобігання впливу.
Це про ситуацію, коли інструмент перетворюється на фінансове та адміністративне навантаження без екологічного результату. Фактично це виглядає як обілечування замість системної турботи про довкілля.
І саме тут важливо змінити підхід. Не просто цифри, а логіку регулювання.
Ми маємо орієнтуватися на міжнародний досвід – на системи, які одночасно забезпечують захист довкілля і дозволяють галузям розвиватися, а не на практики, які фактично ведуть до їх згортання.
Ми, зі свого боку, готові долучатися до цього процесу і допомагати – зокрема з екологічної точки зору – щоб регулювання стало інструментом розвитку, а не бар’єром.
Позиція підготована в Асоціації PAEW в березні 2026 року
