Постачальники озброєнь і військової техніки зі сфери ВПК виставляють захмарні ціни на ліцензоване обслуговування і ремонт, а заміна запчастин може тривати місяцями. За оцінками Пентагону, ці витрати складають до 70% всіх затрат на закупівлю і життєвий цикл ОВТ. (Як анекдотичний приклад наводиться «накрутка» у майже 8000% вартості мильниці на військово-транспортних літаках.) Отримання гарантованого права для збройних сил власноруч обслуговувати і ремонтувати завдяки безперешкодному доступу до комерційного ноу-хау, запчастин і ремонтного обладнання не лише суттєво скоротить час і знизить вартість, але й підвищить боєздатність військових підрозділів, швидкість оперативного реагування.

Український сегмент інтернету рясніє повідомленнями про серйозні проблеми ЗСУ через затримку з ремонтом західного ОВТ. Щоправда виглядає так, що головна проблема не стільки в тому, що іноземні виробники не дозволяють українським військовим самостійно ремонтувати озброєння, скільки в банальному дефіциті запчастин і тривалому ремонті на закордонних виробничих потужностях. Одним із вирішень цієї проблеми є створення спільних підприємств з виробництва і ремонту західної ОВТ на території України. Досвід Rheinmetall і KNDS необхідно максимально масштабувати.   

Наразі складно передбачити, наскільки успішними стануть вищезгадані плани Пентагону, адже вони йдуть всупереч одному з наріжних принципів сучасного капіталізму про право інтелектуальної власності. Ймовірно, для американських військових просто зроблять окремі винятки. Так чи інакше, ці нововведення варто мати на увазі як наш контраргумент, коли американські постачальники ОВТ для потреб ЗСУ будуть вимагати невиправдано великі кошти за ліцензійне обслуговування і ремонт.

Реалізація права на ремонт у військовій сфері є віддзеркаленням широкого тренду, який останніми роками активно розвивається в цивільному секторі по всьому світу. Цей тренд викликаний як фінансово-економічними міркуваннями з метою здешевлення товарів і послуг, так і кліматичною політикою в контексті організації циркулярної економіки. Прагнення всіх країн світу мати тривалі періоди якнайвищих темпів економічного росту призводить до використання все більших обсягів енергії і ресурсів, що вже стає несумісним з біофізичними процесами і веде до прогресивного накопичення різноманітних відходів. До 90% всього світового виробництва та імпорту рано чи пізно опиняється на сміттєзвалищах. 

Особливо дороговартісними для споживачів, шкідливими або екологічно несталими, але фінансово дуже вигідними для виробників є такі поширені практики, як: 

«Плановане застарівання товару» (built-in obsolescence), коли споживач замість дрібного ремонту із заміною пари запчастин змушений купляти повністю новий товар. Це зазвичай стосується всієї побутової електричної та електронної техніки – від смартфонів до пральних машинок. Електричний товар просто перестає працювати, бо зносилася якась одна деталь; його ремонт може коштувати ледь не стільки ж, як і купівля нового товару. Електронний прилад починає залипати або глючити, бо оновлення софтверу вимагає потужнішого комп’ютера. 

«Парування оригінальних запчастин» (part-pairing) в товарах електроніки, коли ремонт з використанням неліцензованої запчастини дистанційно заблоковується ліцензованим виробником або коли ця неоригінальна запчастина працює неефективно. Апофігеєм такої практики є випадки, коли людина не може навіть самостійно замінити батарейку. 

Продаж товару з ліцензуванням, а не продажем програмного забезпечення до нього. Покупець про це навіть не здогадується, бо відповідне положення прописане дрібним шрифтом у контракті. 

Класичний приклад – сільгосптехніка John Deere в США регулярно виходить з ладу чомусь саме в критичні періоди засіву або збору врожаю. Зазвичай це проблеми з електронікою, яку має право ремонтувати тільки компанія-виробник або її сертифіковані майстерні. Ремонт вартує в 10 разів дорожче, ніж якби це робилося на місці самим фермером, якби він мав доступ до цього програмного забезпечення. Інший приклад – індустрія електронної торгівлі або підписок на електронні послуги. Наприклад, купівля електронної книги, яку ми насправді не купуємо, а отримуємо в ліцензію. Відтак, Kindl чи Netflix можуть будь-коли заблокувати нам доступ до оплаченого нами тексту або відео, якщо їм ввижатиметься, що ми порушили умови ліцензії.   

Є ще така прекрасна іпсо від компаній-виробників, як агресивний маркетинг і реклама, коли лагодити речі подається як щось ганебне, в тому числі одяг і взуття: «Ти що, бідний? Не можеш купити нове?». Король Чарльз ІІІ, який полюбляє ходити на публіці в піджаках з латками на ліктях, чомусь не ведеться на ці комерційні трюки.  

Законопроєкти про право на ремонт вже ухвалені або активно дискутуються в багатьох країнах, зокрема в США (вісім штатів), Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Індії, Бразилії, ПАР, Колумбії, Туреччині. Законодавство у цій сфері діє і в рамках ЕС, що особливо актуально для України. 

Так, буквально за останні декілька років були ухвалені такі документи: 

• • • Директива 2024/1799 про загальні правила сприяння ремонту товарів
    • Регламент 2024/1781 про встановлення рамок для запровадження вимог до екодизайну сталих продуктів
    • Регламент 2023/1542 щодо батарей та їхніх відходів
    • Регламент 2023/1670 про встановлення вимог екодизайну смартфонів, інших мобільних телефонів, безшнурових телефонів та планшетів
    • Регламент 2017/1369 про встановлення рамок для енергетичного маркування.  

Попри певний прогрес у справі рециркуляції, ремонту та мінімізації відходів вищезазначені документи є лише першими кроками і мають ряд серйозних недоліків, зокрема:

Заборона практики «парування оригінальних запчастин» та блокування програмного забезпечення клієнтів містить виняток, що ці рестриктивні практики дозволяються, якщо вони «виправдані законними та об’єктивними факторами». Це загальне розмите формулювання фактично нівелює заборону.  

Вимоги екодизайну дозволяють користувачу отримати запчастини та технічну інформацію для успішного ремонту, але це стосується дуже обмеженого кола регульованих товарів.

Вартість запчастин та ремонту виробником визначається лише індикативними цінами, що не є зобов’язальними для компанії.

Значна кількість важливих положень документів ЄС перекладає повноваження їхнього впровадження на країни-члени, які самостійно не завжди здатні побороти лобіювання бізнесу. 

Індустрія ремонту в Україні має дуже різношерстий, сегментований, неврегульований і почасти підпільний характер. 

Так, вітчизняні умільці можуть відремонтувати що завгодно, але скоріше всупереч, а не завдяки державній політиці і комерційним правилам. 

Немає розуміння того, що розвиток цієї сфери економіки не просто знижує вартість товарів і послуг для споживачів, але є екологічно відповідальним. 

Немає розуміння того, що ця сфера економіки в ідеалі мала би бути поширена на багато інших сфер, передусім будівництво (житла, промислових об’єктів, доріг), автомобільне, приладо-, сільгосп- та інше машинобудування, текстильну промисловість, енергетику і ЖКГ, тощо. 

Немає розуміння того, що індустрія ремонту поруч з розвитком ремісничих професій повинна отримати підтримку у вигляді дуальної освіти у професійно-технічних навчальних закладах. Можливо, доречно застосовувати фінансові стимули задля ремонту наявного, а не створення і продажу нового. Координацію державної політики на підтримку індустрії ремонту могло би здійснювати Міністерство економіки України.

Відоме гасло Build Back Better зазвичай тлумачать як індульгенцію на руйнування («До основанья – а потом!»), тому що існує багато протоколів виготовлення з нуля (модульні будинки, 3D-принт, зелена енергетика, сміттєпереробні заводи і т.і.), але немає протоколів ремонту об’єктів чи предметів, термін служби яких ще далеко не вичерпаний. 

Цю прогалину варто заповнити.