В червні 2025 року у віснику чеської Асоціації міжнародних справ опублікована праця британської науковиці сербського походження Ніни Джукановіч «Матеріальна залежність: конкурентоздатність, безпека і соціо-довкіллєві питання критичних сировинних матеріалів (КСМ)».  

В дослідженні використовуються офіційні джерела ООН, ЕС, Міжнародного енергетичного агентства, провідних екологічних організацій, колег-науковців та ін. Особлива увага приділена аналізу законодавства ЕС у цій сфері, зокрема Акту про критичну сировину, ухваленому в 2024 році.

Н.Джукановіч дає огляд світових трендів у гірничорудній сфері, несприятливих для західних країн через надвисоку концентрацію видобутку, переробки та рециклінгу КСМ в Китаї, який до того ж запроваджує періодичні обмеження на їхній експорт. 

Відповідно, країни Європейського Союзу прагнуть скоротити свою критичну залежність від геополітичного суперника шляхом перенесення вищезгаданих виробничих процесів на власну територію, до країн-кандидатів на членство, в т.ч. в Україну, або до інших дружніх країн. Керуючись постулатами доповіді Драгі 2024 р., керівництво ЕС вважає, що критичні сировинні матеріали, серед яких виокремлені ще й стратегічні сировинні матеріали, відіграють ключову роль у збереженні й підвищенні довгострокової економічної конкурентоздатності блоку. 

Відтак у світі тривають перегони: хто кого обжене у пріоритетному заволодінні цінними природними ресурсами, що створило справжній бум у гірничорудній промисловості з серйозними негативними наслідками для довкілля. Сумний парадокс полягає в тому, що під гаслами декарбонізації в атмосферу викидаються гігантські додаткові обсяги парникових газів від такої «зеленої» діяльності, кінця якій не видно, вже не кажучи про забруднення довкілля, погіршення здоров’я, знищення біорізноманітності та інші т.зв. externalities. 

Головним драйвером цих небезпечних і безглуздих перегонів є фетишизований імператив економічного зростання. Капіталістичні економічні системи при здійсненні зеленого переходу прагнуть існуючі нині обсяги «брудної» енергії у всіх її прикладних формах (власне в енергетиці, на промисловості, транспорті, в сільському господарстві, для живлення дата центрів, ШІ та інших цифрових процесів, тощо), просто відтворити у таких же обсягах відновлюваних джерел та ще й з лишком за рахунок невпинного росту попиту, ВВП і т.і. У зв’язку з цим бельгійський вчений С.Мішо математично довів, що це неможливо, бо у світі немає стільки розвіданих і доступних мінеральних ресурсів (див. Міжнародний огляд від 2 жовтня 2024 року). Крім того, сподівання на можливість дікаплінгу економічного росту від негативного впливу на довкілля завдяки технологічним рішенням і зростанню ефективності так і не справдилися.  

Інший фактор, який викликає шалений попит на критичну сировину, пов’язаний з серйозними безпековими ризиками і прискореною мілітаризацією, старт яким дала агресія рф проти України і які поступово поширюються на багато різних вогнищ по всьому світу. На відміну від наївних і войовничих пацифістів, Н.Джукановіч не закликає до негайного роззброєння, а просто констатує як неминучий факт і тренд, що повсюдно збройні сили і військово-промислові комплекси стають ще одним потужним драйвером попиту на ресурси з негативними кліматичними й екологічними наслідками. 

Третій аспект, на якому детально зупиняється Н.Джукановіч, стосується все активніших соціальних протестів проти гірничорудних проєктів, адже, як справедливо наголошується в дослідженні, такі проєкти за визначенням не можуть бути екологічно нейтральними. Вони «залишаються одними з найбільш деструктивних форм діяльності людини», а «плановане використання ресурсів фундаментально несумісне з цілями клімату і сталого розвитку». Зелена політика західних урядів, побудована на принципі екстрактивізму (а капіталізм інакше не вміє; це як молоток, для якого все довкола виглядає як цвях), фактично, дала постріл «у власну ногу». Вона призвела не просто до спротиву населення конкретним проєктам (наприклад розробці літієвих родовищ в Іспанії, Португалії чи Сербії) або до протестів в окремих секторах економіки (наприклад, фермерів у Польщі, Нідерландах та Франції), але й до загальної радикалізації і фашизації західних суспільств, підриваючи демократичні основи і створюючи уразливі місця для геополітичних ворогів. 

 Підсумовуючи аналіз, авторка дослідження застерігає, що нинішні екстрактивні методи зеленої трансформації ще більше прискорюють неминучу кліматичну й екологічну катастрофу, а відтак і глобальний економічний колапс, оскільки швидкість загрозливих змін клімату випереджає темпи людської адаптації, яка звелася виключно до механістичної декарбонізації. Ще раніше, ніж людство досягне настирливої мети net zero (якщо взагалі досягне), закінчиться прісна вода, не вродить їжа, вб’є вірус, вигорить земля або змиє в океан.

Рішення, яке пропонує Н.Джукановіч, є водночас очевидним і неймовірно складним, оскільки вимагає змінити не просто парадигму в окремій галузі, але світоглядне економічне мислення. Замість принципу ефективності вона пропонує застосовувати принцип достатності (sufficiency instead of efficiency). Власне, ця пропозиція доречна в будь-якому секторі економіки. Адже ефективність завжди веде до сукупного росту використання енергії та ресурсів. Застосовно до сфери критичних сировинних матеріалів це означає – аж страшно подумати – скорочення попиту і споживання і, відповідно, виробництва. Причому таке скорочення повинне відбуватися з обов’язковим дотриманням принципу соціальної справедливості і пропорційності, тобто залежно від статків людини або економічної міці нації. 

[В українських реаліях це означає, що перш ніж вимагати від Троєщини вгамувати свої сировинно-енергетичні апетити, нехай спершу Конча-Заспа опуститься до рівня Троєщини. В міжнародних реаліях це означає, що перш ніж європейці чи американці будуть зазіхати на наші літії чи графіти, щоби комфортно їздити в своїх електрокарах, нехай спершу скоротять кількість своїх приватних авто з будь-яким типом двигуна принаймні вчетверо].  

Конкретніше залежність України від тих чи інших сировинних матеріалів визначається виключно тим, що ми хочемо або не хочемо з ними робити, тобто нашими економічними пріоритетами. Залежність зникає при відсутності потреби. Якщо ми не плануємо розвивати штучний інтелект, то не потрібні і ті матеріали, які необхідні для його створення. Якщо ми пересідаємо на електрокари, але загальна кількість приватних авто різко зменшується і громадяни переважно користуються електрифікованим громадським транспортом, то одразу відсікається потреба у великій кількості різноманітної сировини. Те саме стосується вітряків, сонячних панелей, пластикової тари, фармацевтичної продукції, сталеливарних заводів, вугільних шахт, мінеральних добрив, синтетичного текстилю, хімічної промисловості, сільськогосподарської техніки і т.д. за довгим списком. 

Щоби визначити оту золоту достатність замість ненаситної ефективності, пропоную два ключові підходи. 

По-перше, розвивати гірничорудну промисловість для пріоритетного забезпечення власних національних потреб. Бо якщо орієнтуватися на світовий попит і експорт, то заради мінливих валютних доходів можна докеруватися до того, що вся Україна буде перекопана вздовж і впоперек в пошуках затребуваної чужинцями сировини.

По-друге, не допускати жодного сировинного дефіциту для військової промисловості, оскільки від цього напряму залежить наше негайне виживання. Іншими секторами можна частково, а подекуди й повністю пожертвувати.