Новий вимір безпеки: кліматичні загрози стають питанням виживання
Війна створює відчуття, що всі інші проблеми тимчасово «заморожені». Та клімат не знає паузи. Навпаки, саме у розпал війни громади відчули на собі масштабні кліматичні ризики, які раніше здавалися далекими прогнозами.
Опитування, проведене під час конференції «Громада 2.0: Кліматична стійкість своїми руками» серед 144 представників громад з різних куточків України, показало: подвійна криза — воєнна і кліматична — змінює правила гри.
Ці результати дають підстави говорити про новий вимір безпеки: виживання у час війни тепер напряму залежить від здатності громад адаптуватися до змін клімату.
1. Ризики, які стали буденністю
Головний інсайт опитування — кліматичні загрози перестали бути абстрактними. Те, що ще десять років тому звучало як попередження екологів, сьогодні люди описують у формі власного досвіду.
Посуха і дефіцит води стали лейтмотивом відповідей. У громадах пересихають колодязі, малі річки, болота. Втрата Каховського водосховища після підриву ГЕС поглибила проблему: дефіцит питної води став критичним для цілих регіонів.
Не менш загрозливою є пожежна небезпека. Степові та лісові пожежі у південних і східних областях поширюються швидше через посуху й брак техніки для гасіння. Учасники опитування підкреслювали: вогонь стає щороку важчим у контролі.
Окремим блоком звучали проблеми руйнування інфраструктури. Пошкоджені водогони й електромережі роблять громади подвійно вразливими: вони залишаються і без ресурсів, і без механізмів адаптації.
І, нарешті, аномальні погодні явища: теплові хвилі, раптові зливи, підтоплення, поява нових шкідників. Усе це разом формує відчуття нестабільності, яке множиться на воєнні загрози.
2. Нестача ресурсів і криза координації
Попри усвідомлення проблем, громади не мають достатніх інструментів для реагування. Найчастіше респонденти називали нестачу ресурсів — фінансів, обладнання, спеціалізованої техніки, кадрів.
Не менш серйозною є криза координації. Навіть коли з’являються програми допомоги чи гранти, громади відчувають розрив між урядовими структурами, місцевим самоврядуванням, бізнесом і міжнародними організаціями. Хтось запускає паралельні ініціативи, хтось діє хаотично, а результат — втрачений час.
Один із учасників конференції сформулював це так: «Ми маємо ідеї, навіть знаємо, як робити, але без системної взаємодії це схоже на латання дірок, а не на адаптацію».
3. Криза експертизи і знань
Окремо постала тема, яку часто недооцінюють — криза експертизи.
На перший погляд, знань наче достатньо. Є звіти міжнародних організацій, наукові дослідження, навіть навчальні програми для муніципалітетів. Але ці знання не працюють. Чому?
По-перше, вони розпорошені. Громади отримують уривки інформації, без системних інструкцій чи чітких алгоритмів дій.
По-друге, знання часто залишаються на рівні паперу. Тобто є концепція чи презентація, але немає людей, здатних перекласти це у конкретні рішення — як облаштувати зрошення, як впровадити раннє попередження про пожежі, як інтегрувати відновлювану енергетику.
По-третє, у багатьох громадах немає власних екологічних відділів або експертів. У кращому випадку є одна людина, яка «веде екологію поряд з іншими обов’язками». Це створює «подвійну вразливість»: навіть якщо громада має доступ до ресурсів чи програм підтримки, вона не завжди може ними скористатися.
Таким чином, ми маємо подвійну кризу: брак ресурсів і слабкість експертизи. Це ключовий бар’єр, який стримує розвиток системної кліматичної політики на місцях.
4. Якщо не реагувати: невидима загроза
Особливо тривожним є те, що лише кілька учасників опитування підтвердили, що у своїх громадах вони справді ідентифікують, рахують і готові працювати з кліматичними ризиками. Більшість навіть не усвідомлюють їх повною мірою.
Це означає, що значна кількість громад перебуває у режимі «сліпої зони». А як можна управляти тим, що не пораховано і не зафіксовано? Без системної оцінки ризиків будь-які дії нагадують боротьбу наосліп: сьогодні тушимо пожежу, завтра рятуємо воду, післязавтра будуємо дамбу — але все це без довгострокової логіки.
Якщо не реагувати на ці загрози зараз, громади ризикують опинитися у ще більшій пастці: одночасно вразливі до війни, до клімату й до управлінської неготовності. У результаті навіть невеликий стрес (наприклад, хвиля спеки чи локальне підтоплення) може мати масштабні наслідки, бо система виявиться неготовою.
5. Острівці стійкості: чого можна навчитися
Попри песимістичну картину, є і світлі приклади, які демонструють потенціал для масштабування.
Сонячні панелі на лікарнях і школах стали інструментом енергетичної незалежності. В умовах атак на енергетичну інфраструктуру вони рятували життя.
Пункти незламності — це не лише про війну. Це модель кризової адаптації, яка може бути інтегрована у стратегії реагування на кліматичні ризики — від теплових хвиль до відключень енергії під час негоди.
Відновлення водопостачання у Миколаєві — приклад, як локальна влада, міжнародні донори і громади можуть діяти разом у надзвичайних умовах.
Локальні екопроекти — від сортування відходів у невеликих містах до відновлення малих річок — доводять: навіть у складних умовах громади здатні запускати «зелені» ініціативи.
Ці кейси показують: стійкість можлива навіть без великих державних програм, але їх потрібно масштабувати.
6. Хто має вести процес
Учасники опитування були одностайні: громади і уряд мають бути головними драйверами адаптації. Саме громади щодня відчувають ризики, а уряд здатний забезпечити стратегічну координацію.
Втім, лише цього недостатньо. Бізнес здатен привнести технології та інвестиції, а міжнародні партнери — ресурси і знання. Лише синергія чотирьох сторін може створити системний ефект.
Опитування показало: війна не відсунула кліматичну кризу на другий план, а зробила її ще ближчою.
Ризики стали щоденною реальністю: від посухи і пожеж до підтоплень і теплових хвиль.
Найбільші бар’єри для реагування — нестача ресурсів, криза координації і брак експертизи.
Лише кілька громад реально ідентифікують і рахують кліматичні ризики. Більшість — навіть не усвідомлюють їх у повній мірі. Це означає, що ми часто боремося з невидимим ворогом.
Попри це, локальні приклади стійкості доводять: навіть у кризі громади можуть створювати ефективні рішення.
Завдання №1 на найближчі роки — навчитися рахувати і управляти ризиками, а також перетворювати «маленькі перемоги» на системні програми. Це потребує довіри, ресурсів і реальної співпраці.
Україна сьогодні має унікальний шанс: будуючи відновлення після війни, ми можемо одразу інтегрувати адаптивне майбутнє — таке, де кліматична стійкість стане основою національної безпеки.
Підготувала
Людмила Циганок,
засновниця ESG Liga, президентка Асоціації професіоналів довкілля PAEW, гендиректор «Офісу сталих рішень»
Асоціація професіоналів довкілля PAEW запрошує НДІ, науковців, дослідників долучитись до створення Першого «Атласу першочергових дій» для реагування на нестандартні екологічні і кліматичні виклики.
Для співпраці – liudmyla.paeu@gmail.com
