Відходи руйнувань: інфраструктурна задача чи управління ризиками для життя?
Сьогодні відходи руйнувань в Україні подають як інфраструктурну проблему. Логістика, дробарки, тимчасові майданчики, швидкість розчищення. Але це не інфраструктурна задача. Це питання управління ризиками для здоров’я людей, для працівників і для держави в цілому.
І поки ми захоплено звітуємо про тисячі тонн переробленого «будівельного сміття», ми майже не говоримо про те, що в цьому смітті насправді є.
Невидима складова руйнувань
Відходи війни — це не просто бетон і цегла.
Це:
Про це майже немає публічної розмови. Немає системного опису небезпечних компонентів у складі відходів руйнувань. Немає відкритої статистики. Немає чіткої моделі управління ризиками для населення.
Ми говоримо про швидкість демонтажу. Ми не говоримо про довготривалу шкоду для здоров’я.
Пил, про який ніхто не хоче говорити
Дроблення відходів руйнувань у межах населених пунктів створює пилове навантаження, яке може роками впливати на мешканців прилеглих кварталів. Дрібнодисперсний пил — це не естетична проблема. Це фактор ризику хронічних захворювань дихальної системи, онкології, серцево-судинних ускладнень.
Відповіді немає.
Працівники без системи
Окрема проблема — люди, які безпосередньо розбирають зруйновані будівлі. Працівники керуючих компаній, ОСББ, комунальні служби, підрядники.
Чи мають вони:
У більшості випадків — ні.
Ми ризикуємо створити покоління людей, які через 10–15 років заплатять здоров’ям за відсутність системи сьогодні. І тоді ніхто не згадає, що це почалося з «тимчасових рішень»
Юридичний вакуум
Але навіть якщо абстрагуватися від медичних ризиків, існує ще глибша проблема — правова.
Хто є власником відходів руйнувань? Держава? Громада? Балансоутримувач? Підрядник? Донор, який надав техніку?
Поки немає чіткої відповіді, будь-яка «безкоштовна» переробка легко перетворюється на приховану приватизацію ресурсу. Відходи руйнувань — це не лише проблема. Це вторинна сировина з ринковою вартістю. І якщо власник не визначений — виникає спокуса.
Хто відповідає за первинне сортування?
Де зафіксована обов’язковість вилучення азбесту та небезпечних компонентів? Хто несе відповідальність, якщо небезпечні домішки «випадково» потрапили в потік інертного матеріалу? Це питання поки зависає між рівнями влади.
Що таке дроблений матеріал з точки зору права?
Відходи? Побічний продукт? Продукція? Поки закон цього чітко не визначає, будь-яке використання такого матеріалу перебуває у сірій зоні — між «допустимо» і «ніхто нічого не перевіряє»
Ми відбудовуємо на правовій невизначеності
Дроблений матеріал уже використовується в дорогах, основах, укріпленнях. Але за якими стандартами? ДБН?Технічні регламенти? Національні стандарти? Хто взяв на себе відповідальність за довготривалу безпечність цього матеріалу? Що буде через 5–10 років, якщо ці конструкції почнуть руйнуватися? Хто відповідатиме — громада, підрядник, оператор майданчика, держава?
Поки відповіді немає — відповідатиме ніхто.
Донорська допомога і комерціалізація
Окреме питання — техніка та інфраструктура, передані як гуманітарна допомога. Де проходить межа між гуманітарним проєктом і бізнесом? Хто приймає рішення про перехід до комерційної моделі? Чи допускається продаж вторинної сировини, отриманої з використанням донорської техніки?
Якщо допускається — на яких умовах і з яким поверненням публічній стороні? Без прозорих правил це створює не лише екологічні, а й репутаційні ризики для країни.
Без обліку немає циркулярності
Сьогодні ми часто чуємо слово «циркулярна економіка». Але без публічного обліку потоків це лише гасло.
Скільки тонн відходів зібрано? Скільки подрібнено? Скільки передано? Кому? На яких підставах? Без цифрової системи відстеження будь-яка «циркулярність» — декларація без доказів.
Де державна стратегія?
Головне питання — чи існує державна стратегія управління відходами руйнувань як частини післявоєнного відновлення? Не як тимчасова реакція. Не як набір «успішних кейсів». А як системна модель із визначеними ролями, стандартами, відповідальністю та контролем.
Якщо її немає — ми ризикуємо повторити старий сценарій: спочатку швидкі рішення, потім аудит, потім скандали, потім втрачена довіра.
Ми відбудовуємо країну. Але що ми закладаємо в основу?
Відходи руйнувань — це не просто сміття війни.
Це:
Якщо ми продовжимо сприймати їх лише як інфраструктурну проблему, ми створимо нову хвилю екологічних і соціальних проблем, які стануть видимими лише через роки.
І тоді питання буде не в тому, скільки тонн ми переробили. А в тому, чи ми справді відновлювали країну — чи просто перемістили проблему в інше місце.
Підготувала Людмила Циганок, президентка Асоціації PAEW спеціально для порталу Офісу сталих рішень
