Копенгаген і Роттердам: чому управління дощовою водою вже не можна зводити до питання каналізації
АВТОР:
Людмила Циганок,президентка Асоціації професіоналів довкілля PAEW, гендиректор «Офісу сталих рішень»
Ми починаємо серію про міста майбутнього саме з Копенгагена і Роттердама не тому, що Україні потрібно наслідувати Данію чи Нідерланди і точно не тому, що їхні рішення можна механічно перенести в наші міста. Навпаки, їхній досвід цікавий тим, що обидва міста свого часу були змушені переглянути звичну інженерну логіку вже після того, як зіткнулися з дуже конкретною ціною кліматичної вразливості: інтенсивними опадами, підтопленнями, перевантаженням міських систем, високими збитками та розумінням того, що інфраструктура, спроєктована під попередні умови, більше не гарантує тієї безпеки, заради якої вона створювалася.
Для України сьогодні це особливо важливий досвід, адже ми опинилися у ще складнішій ситуації. Нам необхідно одночасно відновлювати пошкоджену війною інфраструктуру, модернізувати системи, які часто були технологічно застарілими ще до повномасштабного вторгнення, адаптувати міста до кліматичних змін та поступово приводити правила планування й інвестування у відповідність до європейської логіки. Фактично кожен великий об’єкт відбудови сьогодні має подвійний часовий вимір: він вирішує нагальну проблему 2026 року, але водночас створює інфраструктуру, якою користуватимуться у 2040-х, 2050-х роках і, можливо, значно довше.
Саме тому досвід Копенгагена і Роттердама цікавий не окремими площами, парками чи каналами, а зміною самої постановки міського завдання. Обидва міста поступово відходили від підходу, за якого вода є проблемою виключно водоканалу, зелена зона належить до сфери благоустрою, площа є відповідальністю архітекторів, а кліматична адаптація існує десь окремо у стратегічних документах. Натомість територію почали розглядати як єдину систему, де рішення щодо забудови, поверхневого стоку, зелених насаджень, мобільності, громадського простору та інженерних мереж безпосередньо впливають одне на одне.
Для української відбудови ця зміна мислення може виявитися важливішою за будь-яке конкретне технологічне рішення, тому що найбільшим ризиком сьогодні є не лише дефіцит грошей. Набагато дорожчою помилкою може стати ситуація, коли значні бюджетні та міжнародні ресурси будуть витрачені на відтворення міської моделі, вразливість якої вже відома. Якщо новий квартал збільшує частку непроникних поверхонь, але система дощового стоку залишається розрахованою за старими параметрами, якщо реконструйований парк не працює з водою і перегрівом, якщо дорога, площа, водовідведення та озеленення проєктуються різними командами без спільного сценарію кліматичного ризику, то новизна матеріалів ще не означає сучасності самого рішення.
Є і друга причина, чому саме ці кейси варто розглядати сьогодні. Те, що два десятиліття тому могло здаватися передовим урбаністичним експериментом, поступово переходить у площину європейського регулювання та інвестиційної політики. Оновлене водне законодавство ЄС, кліматичне право, підходи до управління ризиками затоплення, інтегрованого міського водовідведення, зелено-блакитної інфраструктури та climate proofing дедалі послідовніше виходять із тієї самої логіки: інфраструктура повинна проєктуватися з урахуванням фізичних кліматичних ризиків і майбутніх умов її експлуатації, а там, де це обґрунтовано, природоорієнтовані та багатофункціональні рішення мають розглядатися поряд із традиційною сірою інфраструктурою.
Для країни, яка одночасно відбудовується і рухається до членства в ЄС, це вже не дискусія про те, чи подобається нам скандинавська або нідерландська урбаністика. Це питання набагато практичніше: чи будуємо ми сьогодні інфраструктуру, яка відповідатиме середовищу, нормативній логіці та вимогам до інвестицій, у яких Україна житиме через десять, двадцять і тридцять років.
Саме через цю оптику пропоную подивитися на два різні, але взаємопов’язані приклади. Копенгаген цікавий тим, як після великої кліматичної події місто змінило систему планування і почало управляти зливовими водами в масштабі цілих водозборів. Роттердам дає можливість побачити, як така філософія матеріалізується на рівні конкретного об’єкта, коли міська площа перестає бути лише площею і одночасно стає елементом інженерної системи.
І саме тут починається розмова, важлива для України: не що нам скопіювати у Копенгагена чи Роттердама, а які помилки вони вже оплатили, які висновки після цього зробили і чи обов’язково нам оплачувати ті самі уроки власними бюджетами, підтопленнями та повторними реконструкціями.
Копенгаген
Копенгаген отримав дуже дорогий урок ще 2 липня 2011 року, коли місто пережило надзвичайно інтенсивну зливу. Саме після цієї події питання екстремальних опадів перестало сприйматися винятково як проблема пропускної здатності каналізаційної мережі. Міська влада почала вибудовувати підхід, відомий як cloudburst management, у якому місто розглядається як система водозбору, а управління водою відбувається не лише під землею, а й на поверхні, через рельєф, вулиці, зелені території, парки, площі та спеціально передбачені шляхи безпечного відведення і тимчасового накопичення води.
Копенгаген, парк у суху погоду: бачимо ідею багатофункціонального простору, який у звичайний день працює для людей, а під час зливи приймає воду.
У цій логіці принципово змінюється саме формулювання інженерного завдання. Питання вже полягає не лише в тому, як якомога швидше забрати всю воду в каналізацію, а в тому, де її можна затримати, де вона може тимчасово накопичуватися без значної шкоди, якими маршрутами її можна спрямувати, які території необхідно захищати першочергово і що станеться із системою, якщо фактична інтенсивність опадів перевищить її розрахункову пропускну здатність. Це вже не просто проєктування окремого колектора, а управління ризиком на рівні території.
Enghaveparken / cloudburst-концепція Копенгагена: бачимо зелено-блакитну інфраструктуру не як декор, а як частину міської інженерії.
Саме тому досвід Копенгагена добре співвідноситься з тим напрямом, у якому сьогодні розвивається європейське водне та кліматичне регулювання. Оновлена Директива (ЄС) 2024/3019 про очищення міських стічних вод, яка набула чинності на початку 2025 року, передбачає для визначених агломерацій розроблення integrated urban wastewater management plans, тобто інтегрованих планів управління міськими стічними водами. У цих планах мають враховуватися, серед іншого, забруднення, пов’язане зі зливовими переливами та міським дощовим стоком, а сама Директива прямо вимагає пріоритезувати рішення із зеленої та блакитної інфраструктури, де вони є доречними. Це важлива зміна, тому що мова вже йде не тільки про збільшення потужності традиційних мереж, а про поєднання інженерної інфраструктури з природоорієнтованими та поверхневими рішеннями. (Eur-Lex)
У 2025 році Європейська Комісія додатково закріпила цей напрям у European Water Resilience Strategy, де прямо пов’язала міське управління водою з інтегрованими планами та природоорієнтованими рішеннями. Стратегія, зокрема, вказує, що до 2033 року міста ЄС із населенням понад 100 тисяч осіб мають мати інтегровані плани управління міськими стічними водами з пріоритетом nature-based solutions та green-blue infrastructure. (Eur-Lex)
Цю саму зміну підходу можна побачити й у Директиві 2007/60/EC про оцінювання та управління ризиками затоплення. Її логіка полягає не у спробі гарантувати, що затоплень не буде ніколи, а у системному оцінюванні ризику, картуванні небезпек і підготовці планів управління ризиками затоплення. При регулярному перегляді цих документів має враховуватися ймовірний вплив зміни клімату. Це надзвичайно важливий нюанс для української відбудови, тому що європейська модель дедалі більше рухається від захисту окремого об’єкта до управління вразливістю цілої території. (Eur-Lex)
Ще ширшу рамку задає European Climate Law, Regulation (EU) 2021/1119, стаття 5 якого присвячена адаптації до зміни клімату і вимагає постійного прогресу у посиленні адаптивної спроможності, стійкості та зменшенні вразливості до зміни клімату. Після змін 2026 року сам регламент продовжує виконувати роль базової правової рамки кліматичної політики ЄС, а адаптація залишається її окремою нормативно закріпленою складовою. Тому інфраструктурна політика в ЄС уже не може будуватися лише навколо питання декарбонізації, не враховуючи фізичні кліматичні ризики. (Eur-Lex)
Копенгагенський cloudburst park як громадський простір: тут особливо добре видно поєднання рекреації, рельєфу і адаптаційної функції.
Benthemplein у Роттердамі
На цьому тлі Benthemplein у Роттердамі стає набагато цікавішим, ніж просто відомий приклад сучасного дизайну. Його понижені частини виконують функцію тимчасового накопичення дощової води, тоді як у звичайний період площа залишається громадським простором для спорту, зустрічей і щоденного використання. Саме в цьому полягає ключовий принцип багатофункціональної інфраструктури: один об’єкт не просто виконує декілька естетичних чи соціальних функцій, а допомагає місту управляти піковим гідрологічним навантаженням, не втрачаючи при цьому цінності міського простору.
Benthemplein, Роттердам: бачимо water square, тут видно саму геометрію площі та понижені ділянки, які працюють як резервуари.
Для України тут важливий не сам Benthemplein, тому що механічне копіювання нідерландського чи данського рішення було б професійно слабким. Значно важливіша економічна логіка, за якою кожен великий міський проєкт оцінюється не лише через первинну капітальну вартість, а й через життєвий цикл, майбутні ризики, потенційні збитки, експлуатаційні витрати та можливість поєднати декілька функцій в одному інфраструктурному рішенні.
Саме тут виникає ще один важливий для України вимір, який дуже часто випадає з дискусії про зелені міста, а саме фінансування.
Європейське фінансування дедалі більше інтегрує кліматичну складову не як декоративний додаток, а як один із параметрів інвестиційної якості. Це не означає, що будь-який муніципальний проєкт автоматично підпадає під EU Taxonomy чи що для кожного скверу існує однакова формальна вимога провести повне climate proofing. Проте напрям очевидний: фізичні кліматичні ризики, адаптація, водна стійкість і принцип do no significant harm дедалі частіше стають частиною підготовки та оцінювання інвестиційних проєктів, особливо коли йдеться про довгострокову інфраструктуру та європейське фінансування.
Для України це вже має цілком практичне значення через Ukraine Facility, створений Регламентом (EU) 2024/792. У межах Facility щонайменше 20% інвестицій за Ukraine Investment Framework мають сприяти кліматичному пом’якшенню, адаптації до зміни клімату та ширшому зеленому переходу.
Це означає, що здатність громади або проєктної команди показати, яким чином інвестиція підвищує кліматичну стійкість, уже має не лише екологічне, а й фінансове значення. (Eur-Lex)
Паралельно Україна є країною, асоційованою з програмою LIFE, яка має окремий напрям Climate Change Mitigation and Adaptation та фінансує проєкти у сфері клімату, довкілля, природоорієнтованих рішень і підвищення стійкості. Станом на 2026 рік Україна залишається серед країн, асоційованих з LIFE, тому для українських міст це вже не абстрактний приклад європейського інструменту, а потенційно доступна фінансова рамка для підготовлених проєктів. (CINEA)
Особливо цікаво, що ЄС уже окремо працює над інтеграцією українських міст у підходи Climate-Neutral and Smart Cities Mission. Через ініціативу SUN4Ukraine дванадцять українських міст отримали підтримку для інтеграції кліматичної нейтральності у стратегії відновлення, що ще раз показує: європейська логіка полягає не в тому, щоб після відбудови додати до міста кліматичний компонент, а в тому, щоб вбудувати його у саму архітектуру відновлення. (CINEA)
А що вже є в українському законодавстві
Тут теж важливо не перебільшувати і водночас не применшувати того, що вже відбулося.
У жовтні 2024 року був прийнятий Закон України № 3991-IX Про основні засади державної кліматичної політики, який зараз є чинним. Закон встановлює правові та організаційні засади державної кліматичної політики, охоплює як пом’якшення наслідків зміни клімату, так і адаптацію, а також закріплює орієнтир на досягнення кліматичної нейтральності України до 2050 року. Отже, адаптація в українському праві вже не є лише темою окремих стратегічних документів, а отримала рамкову законодавчу основу. (Законодавство України)
Паралельно чинною є Стратегія екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату на період до 2030 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів №1363-р від 20 жовтня 2021 року. У лютому 2025 року Кабінет Міністрів затвердив окремий операційний план її реалізації на 2025–2027 роки, тому посилання на цю Стратегію в контексті поточної політики адаптації є коректним. (Законодавство України)
Окремо в Україні діє Стратегія формування та реалізації державної політики у сфері зміни клімату на період до 2035 року, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів №483-р у 2024 році та актуалізована у 2025 році. Тому сьогодні вже формується більш цілісна нормативна рамка, у якій кліматична політика має переходити від загальних декларацій до секторальних і територіальних рішень. (Законодавство України)
Саме тут, на мою думку, і знаходиться одна з найбільших прогалин української відбудови: між стратегічною вимогою враховувати кліматичні ризики та конкретним технічним завданням архітектору, інженеру, містобудівнику чи проєктувальнику все ще залишається величезна відстань.
Коли громада сьогодні реконструює площу, недостатньо поставити питання про кількість лавок, вид покриття та озеленення. Професійна постановка задачі мала б включати аналіз водозбору, поведінки поверхневого стоку під час інтенсивних опадів, частки водонепроникних поверхонь, можливостей інфільтрації та тимчасового накопичення води, а також того, чи не переносить реконструкція ризик підтоплення на сусідні території.
Коли проєктується новий житловий квартал, важливо оцінювати не лише його відповідність сьогоднішнім містобудівним параметрам, а й те, як збільшення площі дахів, доріг і паркінгів змінює гідрологічний баланс території, яким буде теплове навантаження в умовах майбутнього клімату і чи залишена достатня просторова спроможність для зелено-блакитної інфраструктури.
Коли реконструюється парк, його вже варто розглядати не як фінальний елемент благоустрою, а як потенційну частину міської інфраструктури адаптації, яка може забезпечувати затінення, зменшувати ефект міського острова тепла, утримувати опади, підтримувати біорізноманіття та одночасно виконувати рекреаційну функцію.
Саме це, на мою думку, і є ключовим в вивченні досвіду Копенгагена та Роттердама. Міська інфраструктура ХХІ століття має проєктуватися не за принципом одна функція, один об’єкт, один бюджет, а через оцінювання системного ефекту та ризику протягом усього життєвого циклу.
Для України ця логіка може бути навіть важливішою, ніж для заможних європейських міст, тому що ми не маємо фінансової розкоші спочатку відновити стару інфраструктурну модель, а через десять чи двадцять років окремо платити за її кліматичну адаптацію. Значна частина інфраструктури, яку ми створюємо в процесі відбудови, працюватиме у 2040-х, 2050-х і далі, а отже, проєктувати її лише на основі кліматичних умов минулого означало б фактично закладати майбутню вразливість уже сьогодні.
Отож, чи можемо ми дозволити собі вкладати мільярди у відбудову міст, не перевіряючи, як ці інвестиції працюватимуть в умовах клімату наступних тридцяти або п’ятдесяти років, особливо якщо паралельно ми інтегруємося в європейське регуляторне поле і значна частина фінансування відновлення вже пов’язана із зеленою трансформацією та кліматичною стійкістю?
Що з цього варто взяти Україні вже сьогодні?
На мою думку, починати варто не з копіювання конкретних європейських об’єктів, а зі зміни самого технічного завдання на відбудову, щоб ще до появи креслень було зрозуміло, які кліматичні ризики характерні для території, які сценарії повинна витримувати майбутня інфраструктура, яку частину ризику можна зменшити через зелено-блакитні або природоорієнтовані рішення і яку додаткову суспільну цінність може створити кожна бюджетна або донорська інвестиція.
Саме про такі питання ми хочемо говорити 27 серпня у Києві під час Спільнодумання «Місто майбутнього: що ми будуємо сьогодні», причому не для того, щоб за декілька годин знайти універсальну формулу українського міста майбутнього, а щоб нарешті почати професійний діалог між архітекторами, містобудівниками, екологами, інженерами, громадами, бізнесом і тими, хто фінансуватиме відбудову.
Бо європейська інтеграція українських міст починається не з таблички про фінансування ЄС і навіть не з окремого зеленого проєкту. Вона починається тоді, коли європейською стає сама логіка, за якою ми оцінюємо ризики, плануємо територію, готуємо інвестицію і визначаємо, що саме вважаємо якісною відбудовою.
Важливе за темою:
